Солнце было в зените. Медный от пыли диск висел в центре белесого, нечистого неба, ублюдочная тень корчилась и топорщилась под самыми подошвами, то серая и размытая, то вдруг словно оживающая, обретающая резкость очертаний, наливающаяся чернотой и тогда особенно уродливая. Никакой дороги здесь и в помине не было -- была бугристая серо-желтая сухая глина, растрескавшаяся, убитая, твердая, как камень, и до того голая, что совершенно не понятно было, откуда здесь берется такая масса пыли.
Ветер, слава богу, дул в спину. Где-то далеко позади он засасывал в себя неисчислимые тонны гнусной раскаленной пороши и с тупым упорством волочил ее вдоль выжженного солнцем выступа, зажатого между пропастью и Желтой стеной, то выбрасывая ее крутящимся протуберанцем до самого неба, то скручивая туго в гибкие, почти кокетливые, лебединые шеи смерчей, то просто катил клубящимся валом, а потом, вдруг остервенев, швырял колючую муку в спины, в волосы, хлестал, зверея, по мокрому от пота затылку, стегал по рукам, по ушам, набивал карманы, сыпал за шиворот…
Ничего здесь не было, давно уже ничего не было. А может быть, и никогда. Солнце, глина, ветер. Только иногда пронесется, крутясь и подпрыгивая кривляющимся скоморохом, колючий скелет куста, выдранного с корнем бог знает где позади. Ни капли воды, никаких признаков жизни. И только пыль, пыль, пыль, пыль…
Время от времени глина под ногами куда-то пропадала, и начиналось сплошное каменное крошево. Здесь все было раскалено, как в аду. То справа, то слева начинали выглядывать из клубов несущейся пыли гигантские обломки скал – седые, словно мукой припорошенные. Ветер и жара придавали им самые странные и неожиданные очертания, и было страшно, что они вот так – то появляются, то вновь исчезают, как призраки, словно играют в свои каменные прятки. А щебень под ногами становился все крупнее, и вдруг россыпь кончалась, и снова под ногами звенела глина. | Сонце було в зеніті. Мідний від пилу диск висів в центрі білястого, нечистого неба, виродкувата тінь коцюрбилася і настовбурчувалася просто під підошвами, то сіра і розмита, то несподівано, немов оживаючи, набувала різкості обрисів, наливалась чорнотою й відтак – тим потворніша. Жодної дороги тут і в згадці не було – була горбиста сіро-жовта суха глина, що розтріскалася, уторована, тверда, як камінь, і настільки гола, що зовсім не зрозуміло було, звідки тут з’являється така сила пилу. Вітер, дяка богові, дмухав у спину. Десь далеко позаду він засмоктував в себе незліченні тонни мерзотної розпеченої пороші і з тупою завзятістю волочив її уздовж випаленого сонцем виступу, затиснутого між прірвою і Жовтою стіною, то викидаючи її крутним протуберанцем до самого неба, то щільно скручуючи в гнучкі, майже кокетливі, лебедині шиї смерчів, то просто котив буруном, що кублився, а потім, раптово розсатанівши, кидав кілку муку в спини, у волосся, хльостав, звіріючи, по мокрій від поту потилиці, шмагав по руках, по вухах, набивав кишені, сипав за комір... Нічого тут не було, давно вже нічого не було. А може бути, і ніколи. Сонце, глина, вітер. Лише інколи промайне, звиваючись і підстрибуючи на кшталт кривляки блазня, колький скелет куща, видертого з коренем бог знає де позаду. Ні краплі води, жодних ознак життя. І тільки пил, пил, пил, пил... Час від часу глина під ногами кудись зникала, і починалося суцільне кам'яне кришиво. Тут все було розпечене, як в пеклі. То праворуч, то ліворуч з-поміж клубів пилу, що мчав, починали визирати гігантські уламки скель – сиві, немов мукою припорошені. Вітер і спека надавали їм найдивніших та найнесподіваніших обрисів, і було лячно, що вони ось так – то з'являються, то знов зникають, як примари, неначе грають у свої кам'яні хованки. А щебінь під ногами ставав все грубішим, і раптом розсипище уривалося, і знову під ногами дзвеніла глина. |