... Издали, в лесном коридоре, оно показалось веселое и нарядное, сияющее необыкновенно чистой и ровной желтизной. Я подошел поближе: это было заброшенное поле, давно не паханное и не сеянное, и теперь густо заросшее какими-то невысокими растениями-кустиками. От них вдруг дохнуло приятным горьковато-цветочным ароматом. «Да это сурепка, — вспомнил я когда-то читанный ботанический атлас, — что-то вроде сорняка...».
Свежий ветер пробежал над живым ковром, все поле заиграло и запереливалось золотистыми волнами, которые докатывались до затененной солнцем стены леса, образуя удивительный контраст темно-зеленого и ярко-желтого. «Будто драгоценная чаша в малахитовой оправе» — мелькнуло сравнение.
Высоко в знойном июньском небе парил коршун. Жара предвещала грозу. Над западной частью горизонта уже темнела громадная туча, набухая дождем. И только в зените неровные, быстро смещающиеся края облаков ослепительно сверкали расплавленным серебром, источая нестерпимый свет. Ветер усиливался, все соцветия сурепки быстро раскачивались, будто исполняя какой-то экзотический танец.
Звенело, страстно и не переставая, множество невидимых глазу жаворонков. Будто перед грозой пели и цветы, и лес, и это далекое от человеческих селений поле. Но вот теплые серые комочки упали откуда-то с неба и зависли над кустиками золотистой сурепки. Некоторые жаворонки вились над самым полем, перепархивая от цветка к цветку и наполняя окраину неумолчным пилением. Другие, часто трепеща крылышками, поднимались вертикально и зависали метрах в четырех-пяти над землей и также громко славили жизнь.
Предгрозовые облака громоздились по всему небу, кое-где иссиня-розоватые, будто раскаленные изнутри, и я увидел, что над лесом осталось лишь небольшое голубоватое окно, из которого прямым широким водопадом прорывались к земле лучи, заливая теплым мягким светом все летнее благоухающее цветение. А в напряженном, наполненном электричеством воздухе беззвучно бушевала метель из летящего вокруг осинового пуха. Но вот где-то оглушительно ударил гром, и первые крупные капли дождя шумно хлестанули по золоту цветов сурепки. В тот миг, когда пришел ливень, вдруг показалось, что вся живая природа свободно и облегченно вздохнула, что все деревья, растения, птицы и звери обрадовались сверкающему, всполошному, сотканному из толстых водяных струй, дождю.
До нитки промокший, один среди затуманенного и вдруг притихшего, словно бы придавленного стихией поля, я также молча наслаждался упоительным счастьем человека, которому один, от силы два раза в году дано увидеть и ощутить прекрасное смятение в природе. | …Здалеку, в лісовому коридорі, воно з’явилось веселе та ошатне, сяюче чистою та рівною жовтизною. Я підійшов ближче: це було занедбане поле, здавна не оране та не сіяне, і тепер густо заросле якимись невисокими рослинами-кущиками. Раптом від них повіяло приємним гіркувато-квітковим ароматом. «Та це ж суріпиця, - згадав я колись читаний ботанічний атлас, - щось на кшталт бур’яну…» Свіжий вітер пробіг над живим килимом, усе поле заграло та запереливалось золотавими хвилями, що докочувалися до затіненої сонцем стіни лісу, утворюючи дивовижний контраст темно-зеленого та яскраво-жовтого. «Мов коштовна чаша в малахітовій оправі» - промайнуло порівняння. Високо в спекотному червневому небі зависав шуліка. Спека віщувала грозу. Над західною частиною горизонту вже темніла величезна хмара, набухаючи дощем. І лише у зеніті нерівні краї хмар, що хутко зміщувалися сліпуче виблискували розплавленим сріблом, виділяючи нестерпне світло. Вітер посилювався, усе суцвіття суріпиці швидко розгойдувалося, ніби виконуючи якийсь екзотичний танець. Дзвеніла, пристрасно й не припиняючи, безліч невидимих оку жайворонків. Мов перед грозою співали і квіти, і ліс, і це далеке від людських поселень поле. Але ось теплі сірі грудочки впали звідкись із неба і повисли над кущиками золотавої суріпиці. Деякі жайворонки вились над самісіньким полем, пурхаючи з квітки на квітку й наповнюючи окраїну пилянням, що ніяк не змовкне. Інші, часто тріпочучи крильцями, підіймались вертикально й зависали метрах в чотирьох-п’яти над землею й так само гучно прославляли життя. Передгрозові хмари нагромаджувались по всьому небі, де-не-де синяво-рожеві, ніби розпечені зсередини, і я побачив, що над лісом залишилось лише невеличке блакитне вікно, з якого прямим широким водоспадом проривалося до землі проміння, заливаючи теплим м’яким світлом усе літнє пахуче цвітіння. А у напруженому, наповненому електроенергією повітрі беззвучно бушувала метелиця з літаючого навколо осикового пуху. Але ось десь оглушливо вдарив грім, і перші великі краплі дощу шумно хльоснули по золоту квітів суріпиці. В ту мить, коли почалася злива, раптом здалося, що вся жива природа вільно і полегшено зітхнула, що усі дерева, рослини, птахи і звірі зраділи блискучому, сполошному, зітканому з товстих водяних струменів, дощу. До нитки промоклий, один серед затуманеного і раптово притихлого, нібито придавленого стихією поля, я також мовчки насолоджувався п’янким щастям людини, котрій один, від сили два рази в рік дано побачити й відчути прекрасне замішання в природі. |