We're accustomed to glamour in London SE26: Kelly Brook and Jason Statham used to live above the dentist. But when Anouska Hempel's heels hit the cracked cement of the parking space outside my flat, it's hard not to think of those Picture Post photographs of royalty visiting bombed-out families during the second world war. Her mission in my modest tract of suburbia is, however, about more than offering sympathy. Hempel—the woman who invented the boutique hotel before it bore any such proprietary name—has come to give me information for which, judging by the spreads in interiors magazines and anxious postings on online DIY forums, half the property-owners in the Western world seem desperate: how to give an ordinary home the look and the vibe of a five-star, £750-a-night hotel suite. To Hempelise, in this case, a modest conversion flat formed from the middle slice of a three-storey Victorian semi.
"You could do it," she says, casting an eye around my kitchen. "Anyone could do it. Absolutely no reason why not. But there has to be continuity between the rooms. A single idea must be followed through." She looks out wistfully over the fire escape. "And you'd have to buy the house next door, of course." That's a joke. I think.
...
It's worth pausing, though, to consider the oddness of this impulse. The hotel room is an amnesiac space. We would be troubled if it bore any sign of a previous occupant, particularly as many of us go to hotels in order to do things we would not do at home. We expect a hotel room to be cleaned as thoroughly as if a corpse had just been hauled from the bed. (In some cases, this will actually have happened.) The domestic interior embodies the opposite idea: it is a repository of memories. The story of its inhabitants ought to be there in the photos on the mantelpiece, the pictures on the wall, the books on the shelves. If hotel rooms were people, they would be smiling lobotomy patients or plausible psychopaths. | У нашому районі Лондона гламуром нікого не здивуєш: якось із нами в сусідстві жили навіть Келлі Брук і Джейсон Стетхем. Але коли я почув стукіт підборів Анушки Хемпель по розтрісканому асфальті на паркуванні поряд зі своєю квартирою, я відразу ж згадав фотографії з журналу «Picture Post» часів Другої світової війни, на яких члени королівської родини зображені з жителями Лондона, чиї будинки постраждали під час бомбардувань. Але моя гостя завітала до мого скромного житла в передмісті аж ніяк не для того, щоб висловити своє співчуття. Анушка Хемпель, яка створила бутик-готель ще до того, як їх узагалі почали так називати, прийшла сюди, аби розповісти мені про те, про що, судячи зі статей у журналах про інтер'єр і захоплених публікацій на форумах любителів дизайну, жадає знати добра половина європейців, у яких є власна нерухомість: «Як надати вельми пересічному житлу вигляд і атмосферу номера розкішного п'ятизіркового готелю?» У моєму випадку — перетворити скромне помешкання на другому поверсі триповерхового вікторіанського будинку на зразок смаку і стилю «а-ля Анушка Хемпель». «У вас вийде, — каже вона мені, оглядаючи мою кухню. — Та й у будь-кого вийде. Немає нічого неможливого. Але кімнати повинні бути оздоблені в єдиному стилі. Їх повинна пов'язувати спільна ідея». Вона задумливо дивиться на пожежний вихід: «Ну і, звичайно ж, доведеться купити і сусідній будинок теж». Жартує. Мабуть. ... Однак варто на хвилину замислитися, наскільки дивним, по суті, є таке бажання. Готельний номер — це кімната, яка не має пам'яті. Нікому б не сподобалося, якби в номері залишилися сліди перебування попереднього постояльця хоча б тому, що багато хто з нас вирушає до готелю, щоб робити там те, чого ми не стали б робити вдома. Ми хочемо, щоб у нашому номері було прибрано настільки чисто, немовби до цього там знайшли небіжчика (а іноді так дійсно буває). Удома все інакше: тут кімнати зберігають наші спогади. У будинку все говорить про його мешканців: фотографії на каміні, картини на стінах, книги на полицях. Якби готельні номери були людьми, вони були б, напевно, пацієнтами психлікарні після лоботомії, які безглуздо посміхаються й у голові в яких порожньо, мов у гарбузі, випотрошеному до Хелловіну.
|