We're accustomed to glamour in London SE26: Kelly Brook and Jason Statham used to live above the dentist. But when Anouska Hempel's heels hit the cracked cement of the parking space outside my flat, it's hard not to think of those Picture Post photographs of royalty visiting bombed-out families during the second world war. Her mission in my modest tract of suburbia is, however, about more than offering sympathy. Hempel—the woman who invented the boutique hotel before it bore any such proprietary name—has come to give me information for which, judging by the spreads in interiors magazines and anxious postings on online DIY forums, half the property-owners in the Western world seem desperate: how to give an ordinary home the look and the vibe of a five-star, £750-a-night hotel suite. To Hempelise, in this case, a modest conversion flat formed from the middle slice of a three-storey Victorian semi.
"You could do it," she says, casting an eye around my kitchen. "Anyone could do it. Absolutely no reason why not. But there has to be continuity between the rooms. A single idea must be followed through." She looks out wistfully over the fire escape. "And you'd have to buy the house next door, of course." That's a joke. I think.
...
It's worth pausing, though, to consider the oddness of this impulse. The hotel room is an amnesiac space. We would be troubled if it bore any sign of a previous occupant, particularly as many of us go to hotels in order to do things we would not do at home. We expect a hotel room to be cleaned as thoroughly as if a corpse had just been hauled from the bed. (In some cases, this will actually have happened.) The domestic interior embodies the opposite idea: it is a repository of memories. The story of its inhabitants ought to be there in the photos on the mantelpiece, the pictures on the wall, the books on the shelves. If hotel rooms were people, they would be smiling lobotomy patients or plausible psychopaths. | Ми звикли до гламуру в Сайденгемі, південно-східному районі Лондона: телезірка Келлі Брук із бойфрендом, актором Джейсоном Стетхемом, жили якось поверхом вище від зубного лікаря. Але коли дизайнерка Анушка Гемпель стукає каблуками по потрісканому цементі автостоянки перед моїм помешканням, на думку спадають фотографії часів другої світової війни з “Picture Post”, на яких члени королівської родини провідують сім’ї в розбомблених оселях. Проте її місія у моєму скромному куточку передмістя полягає зовсім не у висловлюванні співчуття. Гемпель – жінка, яка вигадала готель-бутік задовго до появи його фірмової назви – прийшла, щоб поділитися зі мною порадами, за якими, cудячи з розлогих статтей у журналах, присвячених інтер’єру, і заклопотаних дописів на форумах “зроби сам”, полює половина власників нерухомості у західному світі: як надати звичайній оселі вигляду і атмосфери номеру-люкс у п’ятизірковому готелі вартістю 750 фунтів за ніч. Цебто надати, у нашому випадку, “Гемпелівської” атмосфери скромній квартирі, перебудованій з другого поверху напівокремого будинку вікторіанської епохи. “Вам це під силу, - каже вона, оглядаючи мою кухню. – Кожному це під силу. Не бачу жодних перешкод. Головне, щоб усі кімнати становили одне ціле. Усюди слід простежити одну й ту ж ідею.” Вона замріяно виглядає через пожежний вихід. “І звісно вам доведеться купити суміжний будинок”. Це жарт. Я так собі думаю. ... Але вартує задуматися на хвилину над химерністю цього імпульсу. Готельна кімната – це простір без пам’яті. Нас стурбував би будь-який слід попереднього пожильця, адже більшість із нас селяться в готелі, щоб робити речі, яких не робимо в дома. Ми очікуємо бездоганно вичищену готельну кімнату, так ніби з ліжка щойно витягнули трупа. (Бувають випадки, що це відповідає дійсності). Домашній інтер’єр є втіленням протилежної ідеї: він є вмістилищем спогадів. Історія його мешканців повинна бути закарбована у фотографіях на каміні, у настінних картинах, у книжках на полицях. Якби готельні кімнати були людьми, то були б усміхненими пацієнтами лоботомії або ймовірними психопатами.
|