The winning entry has been announced in this pair.There were 5 entries submitted in this pair during the submission phase. The winning entry was determined based on finals round voting by peers.Competition in this pair is now closed. |
Сонце стояло в зеніті. Мідний від куряви диск висів у самому центрі білястого, нечистого неба, потворна тінь судомилась та наїжувалась під самими підошвами, то сіра та розмита, то раптово, ніби оживши, набуваючи чіткого контуру і наливаючись чорнотою ще більш огидна. Ніякої дороги тут і близько не було – була горбиста сіро-жовта суха глина, розтріскана, вторована, тверда, як камінь, і до того оголена, що було цілковито не зрозуміло, звідки тут береться так багато пилюки. Вітер, Богу дякувати, дув у спину. Десь далеко позаду він засмоктував у себе незліченні тонни мерзенної розпеченої пороші і з тупою завзятістю волочив її вздовж спаленого сонцем виступу, затиснутого між прірвою і Жовтою стіною, то підкидаючи її стрімким протуберанцем до самого неба, то скручуючи туго в гнучкі, майже кокетливі, лебедині шиї смерчів, то просто котив вируючим валом, а потім, враз оскаженівши, жбурляв колючу муку в спини, у волосся, шмагав, звіріючи, по змокрілій від поту потилиці, періщив по руках, по вухах, набивався у кишені, сипав за виворіт… Тут нічого не було, вже давно нічого не було. А, можливо, й ніколи. Сонце, глина, вітер. Тільки зрідка пронесеться, крутячись і підстрибуючи блазнем, деркий кістяк куща, видертий з коренем бозна-де. Ні краплини води, ніяких ознак життя. І тільки пил, пил, пил, пил… Час від часу глина під ногами кудись зникала, і починалось суцільне кам’яне кришиво. Тут все було розжарено, як у пеклі. То справа, то зліва визирали з клубів куряви, велетенські уламки скель – сиві, немов убралися в борошно. Вітер і спека придавали їм дивні та несподівані обриси, і було моторошно, що вони ось так – то з’являються, то знову зникають, ніби примари, що бавляться у кам’яні хованки. А щебінь під ногами ставав все більшим і, раптом, розсип кінчався, і знову під ногами дзвеніла глина. | Entry #22243 — Discuss 0 — Variant: Not specified Winner
|
Сонце було в зеніті. Мідний від пилу диск висів в центрі білястого, нечистого неба, виродкувата тінь коцюрбилася і настовбурчувалася просто під підошвами, то сіра і розмита, то несподівано, немов оживаючи, набувала різкості обрисів, наливалась чорнотою й відтак – тим потворніша. Жодної дороги тут і в згадці не було – була горбиста сіро-жовта суха глина, що розтріскалася, уторована, тверда, як камінь, і настільки гола, що зовсім не зрозуміло було, звідки тут з’являється така сила пилу. Вітер, дяка богові, дмухав у спину. Десь далеко позаду він засмоктував в себе незліченні тонни мерзотної розпеченої пороші і з тупою завзятістю волочив її уздовж випаленого сонцем виступу, затиснутого між прірвою і Жовтою стіною, то викидаючи її крутним протуберанцем до самого неба, то щільно скручуючи в гнучкі, майже кокетливі, лебедині шиї смерчів, то просто котив буруном, що кублився, а потім, раптово розсатанівши, кидав кілку муку в спини, у волосся, хльостав, звіріючи, по мокрій від поту потилиці, шмагав по руках, по вухах, набивав кишені, сипав за комір... Нічого тут не було, давно вже нічого не було. А може бути, і ніколи. Сонце, глина, вітер. Лише інколи промайне, звиваючись і підстрибуючи на кшталт кривляки блазня, колький скелет куща, видертого з коренем бог знає де позаду. Ні краплі води, жодних ознак життя. І тільки пил, пил, пил, пил... Час від часу глина під ногами кудись зникала, і починалося суцільне кам'яне кришиво. Тут все було розпечене, як в пеклі. То праворуч, то ліворуч з-поміж клубів пилу, що мчав, починали визирати гігантські уламки скель – сиві, немов мукою припорошені. Вітер і спека надавали їм найдивніших та найнесподіваніших обрисів, і було лячно, що вони ось так – то з'являються, то знов зникають, як примари, неначе грають у свої кам'яні хованки. А щебінь під ногами ставав все грубішим, і раптом розсипище уривалося, і знову під ногами дзвеніла глина. | Entry #22259 — Discuss 0 — Variant: Not specified
|
Сонце було в зеніті. Мідяний від пилу диск висів у центрі білястого, брудного неба, бридка тінь плазувала й наїжувалась під самими підошвами, то сіра та розмита, то зненацька немов оживаючи, набувала різкості обрисів, наливалась чорнотою й тоді ставала особливо потворна. Жодної дороги тут не було й сліду — була пагоркувата сіро-жовта суха глина, потріскана, потолочена, тверда, мов каміння, і до того гола, що ніяк не можна було взяти до тями, звідки тут береться така кількість пилу. Вітер, дякувати богу, дув у спину. Десь далеко позаду він засмоктував у себе незліченні тонни огидної розпеченої пороші та з тупою настирливістю волочив її уздовж випаленого сонцем виступу, затиснутого між прірвою й Жовтою стіною, то викидаючи її закрученим протуберанцем до самого неба, то звиваючи туго в гнучкі, майже кокетливі, лебедині шиї смерчів, то просто котив клубами, а згодом, раптом оскаженівши, жбурляв колючу муку в спини, у волосся, шмагав, звіріючи, по мокрій від поту потилиці, хльоскав по руках, по вухах, набивав кишені, сипав за шиворот… Нічого тут не було, давно вже нічого не було. А може й ніколи. Сонце, глина, вітер. Тільки інколи пронесеться, перевертаючись і підскочуючи кривлякою-блазнем, колючий скелет куща, видертого з корінням бозна-де позаду. Ані краплі води, жодних ознак життя. І тільки пил, пил, пил, пил… Час від часу глина під ногами кудись зникала, і починалося суцільне кам'яне кришиво. Тут усе було розжарено, немов у пеклі. То праворуч, то ліворуч починали визирати з клубів пилу велетенські уламки скель — сиві, наче мукою припорошені. Вітер і спека надавали їм найдивніші й найнесподіваніші обриси, і було страшно, що вони ось так — то з’являються, то знов зникають, як примари, наче грають у свої кам’яні схованки. А щебінь під ногами все більшав, і раптом розсип кінчався, і знов під ногами дзвеніла глина. | Entry #22258 — Discuss 0 — Variant: Not specified
|
Сонце перебувало в зеніті. Мідний від порохів диск висів у центрі вицвілого, нечистого неба, виродочна тінь корчилася і настовбурчувалася під самими підошвами, то сіра і розмита, то раптом ніби ожила, набула різкості обрисів, налита чорнотою і тоді особливо огидна. Ні про яку дорогу і мова не йшлася - була горбкувата сіро-жовта суха глина, розтріскана, вбита, тверда, як камінь, і така гола, що зовсім не зрозуміло було, звідки тут береться така маса пороху. Вітер, дякувати Богові, дув у спину. Десь далеко позаду він всмоктував в себе незліченні тонни гидотних розжарених порохів і з тупою впертістю волочив їх вздовж випаленого сонцем виступу, затиснутого між прірвою і Жовтою стіною, то викидаючи їх закрученим протуберанцем до самого неба, то згортаючи туго в гнучкі, майже кокетливі, лебедині шиї смерчів, то просто котив валом клубів, а потім, осатанівши, жбурляв колючу муку в спини, в волосся, шмагав, звіріючи, по мокрій від поту потилиці, хлестав по руках, по вухах, набивав кишені, сипав за комір... Нічого тут не було, давно вже нічого не було. А можливо, і ніколи. Сонце, глина, вітер. Тільки іноді пронесеться, обертаючись і стрибаючи глузливим блазнем, колючий скелет куща, видертого з коренем Бог знати де позаду. Ні краплини води, ніяких ознак життя. І тільки порох, порох, порох, порох... Час від часу глина під ногами десь щезала, і починалось суцільне кам`яне кришиво. Тут все було розжареним, як в пеклі. То справа, то зліва починали виглядати з клубів пороху, що проносився повз, гігантські уламки скель - сиві, як притрушені мукою. Вітер і спека надавали їм найдивніші і найнеочікуваніші обриси, і було страшно, що вони от так - то з`являються, то знову зникають, як привиди, ніби бавляться в свої кам`яні хованки. А щебінка під ногами ставала все більшою, і раптом розсип закінчувалась, і знову під ногами дзвеніла глина. | Entry #22165 — Discuss 0 — Variant: Not specified
|
Сонце було в зеніті. Мідний від пилу диск висів у центрі білястого, нечистого неба, скарлючена тінь вовтузилась і смикалася під самими підошвами; вона була сіра й розмита, та часом ніби оживала, набирала чітких обрисів, чорніла і тоді здавалась особливо потворною. Ніякої дороги тут не було й духу, а була грудкувата сіро-жовта суха глина, потріскана, збита, тверда, як камінь, і така гола, що ніяк не зрозуміти, звідки тут така маса пилу. Вітер, богу дякувати, дув у спину. Десь далеко позаду він засмоктував незліченні тонни осоружної розпеченої пороші і з тупою впертістю волочив її вздовж випаленого сонцем виступу, затиснутого між урвиськом і Жовтою стіною, то жбурляв її завихреним протуберанцем до самого неба, то міцно закручував у гнучкі аж кокетливі лебедині шиї смерчів, то просто котив клубами, а потім, як сказившись, кидав колюче мливо в спину, в волосся, хльоскав, звіріючи, по спітнілій потилиці, стьобав по руках, по вухах, набивав кишені, сипав за шиворіт… Нічого тут не було, і то вже давно. А може й ніколи не було. Сонце, глина, вітер. Тільки часом прокотить, підстрибуючи зухвалим блазнем, колючий скелет куща, видертого з коріння бозна де позаду. Ні краплини води, жодних ознак життя. І лише пил, пил, пил… Часом глина під ногами кудись пропадала, і починалася суцільна камінна жорства. Тут усе було розжарене, як у пеклі. То ліворуч, то праворуч почали проглядати серед клубів невгамовної пилюки гігантські уламки скель – сиві, ніби борошном притрушені. Вітер і спека додавали їм несподіваних химерних обрисів, і було лячно, що вони ото так – то з’являються, то знову щезають, як примари, ніби граються у свої камінні піжмурки. А жорства під ногами ставала дедалі грубішою, і раптом розсип закінчувався, і знову під ногами дзвеніла глина. | Entry #22115 — Discuss 0 — Variant: Not specified
|